Скачать книги автора «Ростислав Григорьевич Коломиец»

Валер’ян Підмогильний (1901–1937) – письменник, перекладач, літературознавець, мовознавець, організатор літературно-мистецького процесу. У своїй творчості спирався на психоаналітичні дослідження Зиґмунда Фройда, сприяв входженню української літератури до європейського культурного простору. Його пророчий дар дозволив випередити шукання французьких письменників-екзистенціалістів Жана-Поля Сартра й Альбера Камю. Тоталітарним режимом Підмогильному було відпущено лише 13 років на здійснення всіх новаторських починань. Як і більшість митців українського мистецького Відродження, був звинувачений в активній контрреволюційній діяльності й страчений на Соловках у зловісному 1937-му.

Шекспірівські слова «Весь світ – театр, і ми актори в ньому» були девізом життя Леся Курбаса, ім’я якого овіяно суцільними легендами і вигадками. Ще за життя його вважали титаном, творцем, пророком-інтуїтом. «Заручником вічності в полоні часу» вважає Леся Курбаса автор цього видання – режисер, театральний історик і критик, педагог, перекладач Р. Г. Коломієць, доктор філософії, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, професор. Ця книжка – остання робота автора у циклі видань «Вибрані сторінки сучасного театру», присвячених творчості провідних театрів, видатних акторів і режисерів.

Олена Теліга (справжнє ім’я – Олена Іванівна Шовгенева, 1906–1942) – українська громадська діячка, поетеса, літературний критик, яка перші роки свого життя провела в Росії і здобувала освіту в руслі російської культури. Проте у вирі революції зробила свідомий вибір, усвідомивши себе українкою, і залишилася непорушною у своїх переконаннях до кінця життя, яке цілком присвятила боротьбі за Україну. Її поетичну спадщину становлять всього 38 віршів, але сила їхнього духу вражає. Під час німецької окупації працювала в Києві, очолювала спілку письменників. У 1942 році була розстріляна німецькими окупантами в Бабиному Яру.

Український художник Никифор Дровняк (1895–1968) утвердився в історії як Никифор, якого і без прізвища знає весь світ. В історії української культури не так багато постатей, які б, досягши світового визнання, увійшли в аннали світового мистецтва ще за життя. Так склалося, що Никифора краще знають у світі, ніж в Україні… Одна з найзагадковіших й не до кінця розгаданих мистецьких постатей XX століття. Довгі роки митець фігурував у мистецьких енциклопедіях світу принаймні під 17 іменами – «Никифор Криницький», «Ян Криницький», «Лемко Никифор», «Майстер з Криниці», «Никифор Дровняк»… Хоча б тому, що поляки вважали його польським художником Никифором Криницьким (Nikifor Krinicki), а наші співвітчизники – українським лемківським художником Никифором Дровняком. Поява цієї постаті у серії «Знамениті українці» зрозуміла: Никифор має увійти у колективну свідомість українців саме як український художник.

Микола Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов, 1893–1933) – поет, письменник, публіцист, громадський діяч, що став однією із найбільш знакових постатей доби Розстріляного відродження. Гасло «Геть від Москви!», кинуте письменником під час започаткованої ним літературної дискусії, об`єднало митців у боротьбі за незалежність розвитку української художньої культури. Понад усе цінуючи творчу свободу, у передчутті жорстоких обмежень та репресій радянського уряду письменник здійснив самогубство, збунтувавшись проти тоталітарної системи. У різні часи Миколу Хвильового сприймали по-різному, але сьогодні його ім’я уособлює в собі вищий злет української літератури 20-х років XX століття.

Михайль Семенко (1892–1937), основоположник і теоретик українського футуризму, поет, філософ, скрипаль, був трагічною і надзвичайно яскравою особистістю української літератури, невиправдано забутою у часи «соціалістичного реалізму». Все переплелося у його житті й творчості: революція як всесвітній переворот, революція як переоцінка художніх цінностей українського мистецтва, безкінечний пошук нового, незвіданого – як прорив українського мистецтва до європейського культурного простору. Епатажна людина, урбаніст, футурист, Михайль Семенко був поетом високої екзальтації духу. Як і більшість талановитих митців покоління Розстріляного Відродження, він був звинувачений в активній «контрреволюційній діяльності» й страчений на Соловках.

Гнат Хоткевич (1877–1938) – митець небаченого в українській художній культурі масштабу творчості: бандурист, письменник, мистецтвознавець, театральний діяч, історик, педагог, етнограф, художник… Український Леонардо до Вінчі – таким він уявляється сьогодні. Своєю творчістю і організаційно-творчою діяльністю він охопив усю Україну – від Слобожанщини до Карпат. Ніщо – ні матеріальні нестатки, ні вимушена еміграція, ні переслідування з боку царизму, ні терор за часів радянської влади – не могло вгамувати його спраги до творчості. Митець українського розстріляного Відродження, романтик у житті і провидець у творчості, він був потрібен своєму народові у найважчі для нього часи. Потрібен він і нам, його нащадкам, які вибудовують українську державу.

Наталія Михайлівна Ужвій (1898—1986) – легендарна українська акторка театру і кіно. Талант Ужвій найяскравіше розквітнув у театрі «Березіль». Щаслива доля дозволила вижити в період сталінського терору, але забрала дорогих їй людей – поета Михайля Семенка, братів, режисера Леся Курбаса. Майже пів століття Наталія Ужвій була на сцені Київського драматичного театру імені Івана Франка, відзначена найвищими радянськими нагородами. Особисте життя і життя в мистецтві Наталії Ужвій – складне і тернисте, сповнене удач і розчарувань, радощів і тривог, шалених сценічних успіхів та особистих трагедій, і все в ньому нерозривно сплелося…

Остап Вишня (спражнє ім’я – Павло Михайлович Губенко) – неперевершений майстер сатиричної прози, письменник від народу і для народу, що, проживаючи разом із ним бурхливі й найтяжчі роки радянської дійсності, зумів через фейлетон та гумор дарувати надію й почуття єдності й близькості порозуміння. Він винайшов новий жанр гумористичної прози – усмішки. І вони, Вишневі, розійшлися анекдотами в читацькому середовищі… Людина з загостреним почуттям українськості, письменник болів душею за своїх рідних «чухраїнців», за жартом приховуючи розпач і біль від безсилля щось змінити. Міг лишень писати – крізь рядки натякаючи на вади дійсності, що коштувало йому свободи і майже життя, але в обмін на те подарувало неминущу любов і повагу українського читача, яку не змогли знищити навіть гидкі совісті письменника контроверсні «антиупівські» твори…

Александр Вертинский (1889–1957), артист оригинальнейшего таланта и незаурядной судьбы, родился в Киеве. Кумир эстрады первой половины XX века, он пережил взлеты и падения, эмиграцию и возвращение в СССР. Вертинский выступал в кабаках и огромных концертных залах, играл в театрах, снимался в фильмах. О себе он рассказал практически все в своих песнях-ариетках. «Мое искусство было отражением моей эпохи», – говорил Вертинский. В начале карьере он предстал перед публикой в образе элегантного, трагического и ироничного Пьеро, позже выходил к зрителям в черном фраке и пел о том святом, что еще осталось в душе многих. «У меня нет ничего, кроме мирового имени», – признался в конце жизни Вертинский. Это имя по-прежнему популярно и в ХХI веке.

Олег Ольжич (1907–1943) – велична постать в українському громадсько-політичному житті, в українській поезії, в українській науці. Видатний археолог із європейським ім’ям, він володів дев’ятьма мовами, а його дослідження не втратили сенсу і понині. Видатний поет – він сказав нове слово в українській літературі. Видатний діяч Організації українських націоналістів – він був дійовою особою в побудові української держави в умовах нацистської окупації території України.

1943 року Олег Ольжич загинув у концтаборі Заксенхаузен.