Скачать книги автора «Игорь Анатольевич Коляда»

Усі сучасники Богуна відзначали його розум, хитрість, хоробрість і талант полководця. Він відмовився від реєстрового чину і маєтків, які обіцяли йому поляки, і підтримав визвольну війну українського народу проти Польщі (1648–1657) з першого дня повстання. Саме в цій війні командир Вінницького полку полковник Богун став легендою за життя.

Після смерті Богдана Хмельницького один із лідерів угруповання «старшин-державників», що не бажав ні підданства московського, ні підданства польського, ні підданства турецького чи шведського, а аж до своєї смерті прагнув творення самостійної Козацької держави.

Іван Богун – мудрий полководець, відважний козак та легендарна особистість, яка прикрашає своєю могутньою постаттю сторінки історії України.

Соломія Крушельницька (1872–1952) – славетна українка, яка прославилася на весь світ завдяки своєму оперному співу, адже її сопрано справляло гіпнотичний ефект на слухачів. Народившись у селі Білявинці на Тернопільщині, вона вже за п’ять років після початку виступів домоглася загального визнання власного таланту і ще за життя отримала титул найвидатнішої співачки світу, звання вагнерівської примадонни ХХ століття». Співати на одній сцені з уродженкою маленького українського села вважали за велику честь імениті тогочасні виконавці. І хоча видатна українка володіла вісьмома мовами, багато подорожувала, але українські пісні завжди виконувала в оригіналі й ніколи не забувала про Батьківщину.

Богдан Хмельницький був не першим, хто розпочав боротьбу за свободу України. Але саме йому вдалося створити боєздатну армію, сформувати систему гетьманської влади і почати розбудовувати державу. Завдяки діяльності Хмельницького майже все українство, незважаючи на станові інтереси, виступило єдиною як ніколи силою в боротьбі за національне визволення. І хоча Великому Гетьманові не все вдалося зробити для збереження державності, його діяльність не тільки визначила долю самої України, а й відчутно вплинула на тогочасне європейське політичне життя.

Відомий художник і теоретик живопису, по праву і за походженням – художник української землі, приналежністю до якої він пишався, і саме від неї взяв увесь свій талант і самобутність. Один із лідерів авангардистської течії початку XX століття, засновник і гуру супрематизму, він був співзвучний часові, своїми роботами кидаючи виклик старому, замість віджилого пропонуючи нове, комбінуючи сміливу яскравість контрастних фарб і просту геометрію форм свого «абстрактного» бачення навколишнього світу. Феномен Казимира Малевича у тому, що його інтуїтивні мистецькі пошуки та теоретичні узагальнення стали тим всепланетарним пророцтвом, яке визначає інтелектуальні творчі здобутки й наукові відкриття XXI ст…

Павел Григорьевич Тычина (1891–1967) вошел в историю нашей культуры как поэт-новатор, романтик, автор непревзойденных «Солнечных кларнетов», переводчик, ученый, музыкант, художник. Он обогатил украинский язык более чем 1500 неологизмами, которые внесены в современные словари. Научил чувствовать в поэзии музыку и мыслить образами, говорил со Вселенной языком родной украинской земли. И в то же время он был человеком, о котором Василий Стус написал: «Феномен Тычины – феномен эпохи. Его судьба свидетельствует: поэт жил во время, которое превратило гения в шута. И поэт согласился на эту роль… став шутом при дворе кровавого короля…»

Среди тех, кто продолжил реалистические традиции Ивана Котляревского, кто закладывал основы новой украинской литературы, почетное место принадлежит Петру Гулаку-Артемовскому (1790–1865). Он писал романтические баллады, стихотворные и прозаические послания, стихи на бытовые темы, однако прославился в первую очередь как баснописец-новатор. Используя сокровища украинского фольклора, его юмор, художественные методы, разговорную речь простых людей, поэт создал и расширил жанр басни и поговорки, использовав, по сути, все его основные разновидности – от басни-сказки Ж. де Лафонтена и И. Хемницера до классической басни И. Крылова.

Останній гетьман Лівобережної України. Його діяльність співпадала із настроями імператриці Єлизавети, і відбувалася у фарватері політики Петербурга, однак при цьому відчутно зменшився тиск на український традиційний устрій самоуправління, хоча й навіть не порушувалося питання про можливість відносин з іншими державами або власну фінансову систему.

Не зі своєї волі став гетьманом, але ставши на чолі пошматованої, колись великої, а на той час позбавленої державності країни, на чолі враженого розбратом народу, Скоропадський намагався зробити неможливе, аби якось урятувати цей народ від остаточного винищення і зберегти його від цілковитого приниження.

«Николай Лысенко мог и вправду гордиться, что он «со времен деда-прадеда казак», что в его жилах нет ни капли неукраинской крови. По отцовской линии род Лысенков происходил из казацкой старшины, сведения о которой можно проследить с начала XVII века. Основателем рода, по семейному преданию, считается сподвижник Максима Кривоноса, легендарный казацкий гайдамацкий предводитель Вовгура[1] Лис, «происходивший от запорожцев, и был он хитер, как лис, и храбр, как волк». По преданию, Вовгура Лис наводил ужас на польское панство как накануне, так и во время схваток с польской шляхтой в годы Национально-освободительной войны украинского народа под предводительством Богдана Хмельницкого в середине XVII в. «Был под два метра ростом и трижды подряд обносил каменный жернов вокруг мельницы». Таким описанием попытался реконструировать образ прапрадеда Николая Лысенко украинский прозаик Иван Нечуй-Левицкий: „позже казаки прозвали Лысенка Вовгурой из-за его жестокого нрава, из-за пыток католиков, поляков и евреев во время восстания Хмельницкого, начавшегося в Украине. Лысенко уже был пожилой, но все еще здоровый и плечистый мужчина. Просмоленные черные кулаки лежали на коленях, как две колоды. Толстая дочерна загорелая шея была как будто бы высечена из дубины. Большая круглая голова возвышалась на шее как поставленный на колоду котел…“…»