Скачать книги категории «Литература 20 века»

«Сидит Старик, чай пьёт. Не пустой пьёт – молоком белит. Летит мимо Сова.

– Здоро́во, – говорит, – друг!..»

«Осень. Хитрый Лис думает:

„Утки в отлёт собрались. Дай-ка схожу на речку – утятинкой раздобудусь“…»

«Я послал на базар чудаков,

Дал чудакам пятаков.

Один пятак —

на кушак…»

«Жил человек в лесу возле Синих гор. Он много работал, а работы не убавлялось, и ему нельзя было уехать домой в отпуск…»

«Сеня и его сосед по парте не заметили, как вошёл учитель. Сеня нарисовал на ладони себя и показал соседу…»

«– Завтра первое сентября, – сказала мама, – и вот наступила осень, и ты пойдёшь уже во второй класс. Ох, как летит время!

– И по этому случаю, – подхватил папа, – мы сейчас «зарежем» арбуз!..»

«Когда мне было шесть или шесть с половиной, я совершенно не знал, кем же я в конце концов буду на этом свете. Мне все люди вокруг очень нравились и все работы тоже. У меня тогда в голове была ужасная путаница, я был какой-то растерянный и никак не мог толком решить, за что же мне приниматься…»

«Недавно мы гуляли во дворе: Алёнка, Мишка и я. Вдруг во двор въехал грузовик. А на нём лежала ёлка. Мы побежали за машиной. Вот она подъехала к домоуправлению, остановилась, и шофёр с нашим дворником стали ёлку выгружать…»

«Я услышал, как мама сказала кому-то в коридоре:

– Тайное всегда становится явным.

И когда она вошла в комнату, я спросил:

– Что это значит, мама: „Тайное становится явным“?..»

«У индусов есть ручные слоны. Один индус пошёл со слоном в лес по дрова…»

«Каждое утро выносила хозяйка полную тарелку рубленых яиц. Она ставила тарелку возле куста, а сама уходила…»

«Чотири шаблі» – роман про глибинні духовно-психологічні засади народного руху в Україні періоду національно-визвольних змагань та громадянської війни. І цього разу письменнику вдається до останньої сторінки в напрузі тримати увагу читача завдяки розповіді про різноманітні випробування, авантюристичні, напівфантастичні пригоди героїв.

Юрій Яновський (1902 —1954) – один з найвизначніших романтиків в українській літературі першої половини ХХ століття. При згадці цього імені постає перед очима «світ спекотний і шалений, бачиться степ у переблискуванні шабель, охоплений курявою битви». Романи письменника «Вершники» і «Чотири шаблі» належать до кращих творів про героїку Громадянської війни. До видання включено оповідання («Роман Ма», «Байгород», «В листопаді» та ін.), есеї («Голлівуд на березі Чорного моря»), романи («Майстер корабля», «Чотири шаблі», «Вершники»), в яких розкривається яскравий талант Юрія Яновського.

Роман Юрія Яновського «Майстер корабля» – один з найоригінальніших творів періоду Розстріляного Відродження – сьогодні повертається до читача. Це романтичний пригодницький роман, у якому яскраво втілено тему подвигу, кохання, відданості дитячій мрії.

«У робфаківця на столі стоїть попільниця. Зовнішнім виглядом, білою фарбою вона нагадує плисковату морську мушлю. В дійсності ж – це кістка з лоба чоловіка…»

За змістом, життєвим матеріалом й за художньою вагою роман Ю. Яновського «Вершники» – один із кращих творів радянської літератури про героїку Громадянської війни. Кривавою хвилею прокотилася вона по Україні. Заради примарних ідеалів брат убивав брата, батько вбивав сина, а син підіймав руку на батька: смерть чаклувала на кожному кроці. Мабуть, тим, хто жив у цей страшний час, здавалось, що прийшли останні дні світу… Але між тим «Вершники» – це справжня поема про боротьбу добра і зла на землі, про красу українського неба і степу, про людську витривалість і жадання свободи.

«Ви відгадали – я хочу топтати романтичні полині. На ноги посиплеться гіркий пил, гіркий пил. Стежка буде вести за горби, в полиневий край. Гіркі подихи піднесе мені степ. Сонце розпливеться коло обрію, як рана. День позганяє вітри на тирло на ніч. А я топтатиму гіркі полині».

«…Величезна ніч обняла Большакова за шию. Заглянула в вічі…

І мене голубила так ніч. Я знаю про зелене жито, як пахне, і мене нічна хвилює млость. Я тепер щойно наповнюю себе проміннями зорь, таємницями хвилин. Тепер я лише відчуваю велике, і перо моє ворогує з думкою. Тепер в мені хаос. А пройде час, а зігнуться мої юнацькі плечі, і перше срібло на голові неминуче надійде – я буду суворим майстром. Я не випущу тоді блукати між рядками зайвого слова, я не дам бачити будування своїх будинків. Моє перо холодно ліпитиме рядки, і книжка, як дім, чекатиме недовговічного хазяїна – чужої думки».

Ми, байгородці, ніколи не любили тимчасової влади, себто всіх тих, що, зайшовши у гості, хотіли покласти на нас свої носилки і повісити на нашу вішалку шинелю і кобуру нагана. Ні, їм доводилось у нас спати в передній, не знаючи, хто їх збудить ранком. А згадуючи, що ми – місто величеньке, звише півсотні тисяч, легко поставити крапку: так, кожна така влада мала з нами клопіт. Ми знаємо, що наше місто, розлігшися на річці головою до сходу, подібне до прекрасної дівчини, що потягається ранком на дівочій постелі, розметавши ковдру і затуляючи очі руками від світла. Непорядок у кімнаті, неприбрано, а дівчина не встає собі, засинає, підклавши руку під рожеву щоку. Так місто ранком завивається в пару з млинів, в дим і в тумани, що їх нажене вітер зі степу.

«…Знову старий мамут Вім, що його бойовий бивень пролежав у землі над Дніпром 53 000 років, старий Вім проходить перед моїми очима. Знову обсипається пісок у конусній ямі поганої оперети. Знову примітивні мелодії доносить мені вітер. Голі статисти з кудлатими перуками – мої минулі батьки. Темний схід дешевого синього кольору, який я встидаюсь помічати тепер. Багато метрів фільму пройде перед примруженими очима, доки я дивлюся на нахідку: бивень Віма».

«З Берліна мій друг привіз спокійні манери великого міста і трошки сивини на скронях. Його замріяність не виходить за ці межі. І лише хвилинами незрозумілих вечорів його дух буйно розквітає. Мій друг думає образами й фарбами. Він не є художник, бо це слово означає безконечну кількість обріїв. У мого друга один обрій – конкретне думання».

«…Трьох дівчат вважали в університеті за нерозлучних подруг, хоч і вчилися вони на різних факультетах. Віку були не зовсім похилого – близько шести десятків літ, коли брати загальну суму їхніх років. Звали їх Воля, Рада й Аліна, причому – перша була математик, друга – біолог, а третя вчилася на філологічному. Одностайність, із якою вони зневажали проблеми кохання й висміювали чоловічу стать, створила їм між товаришами сумну славу «старих дів», що, як відомо, належить до дуже маловживаного лексикону…»

Ты, конечно, слышал о мальчике по имени Нильс и его невероятных приключениях? Нет? Тогда скорее открывай эту книгу! Тебя ждет незабываемый полет в облаках, встреча с коварным и злым лисом Смирре, путешествие в таинственный город, раз в столетие поднимающийся со дна моря, и еще много-много самых невероятных чудес и приключений!

Создатель неподражаемых Дживса и Вустера, неистового Псмита, эксцентричных Муллинеров повзрослел. Теперь перед нами – совсем другой Вудхаус. Он так же забавен, так же ироничен. Его истории так же смешны. Но в поздних рассказах Вудхауса уже нет гротеска. Это зрелые произведения опытного писателя, глубокого знатока человеческой психологии. И смеется автор не столько над нелепыми ситуациями, в которых оказываются герои, сколько над комизмом самого времени, в котором им довелось жить…

«…– Дживс, – сказал я, – мою душу отягощают неясные предчувствия.

– В самом деле, сэр?

– Да. Хотел бы я знать, что там затевается.

– Боюсь, я не вполне улавливаю вашу мысль, сэр.

– А между тем следовало бы! Я ведь слово в слово передал вам свой разговор с тетей Далией, и каждое из этих слов должно было бы запасть вам под шляпу. Попробую освежить вашу память: мы поболтали о том о сем, а в заключение она сказала, что намерена еще попросить меня об одном пустячке, когда же я спросил, о каком, сбила меня со следа… так это называется?

– Да, сэр.

– Ну вот, сбила меня со следа, обронив этак небрежно: «О, всего лишь простенькая маленькая услуга любимой тетушке!» Как бы вы истолковали эти слова?

– По-видимому, миссис Траверс хочет, чтобы вы что-то сделали для нее, сэр.

– Так-то оно так, но что именно – вот главный вопрос! Вы ведь помните, чем кончалось раньше дело, если меня просил о чем-то слабый пол? Особенно тетя Далия. Не забыли еще ту историю с сэром Уоткином Бассетом и серебряным сливочником в виде коровы?

– Нет, сэр.

– Если бы не ваше вмешательство, Бертрам Вустер отсидел бы тогда срок в местной кутузке. Кто может поручиться, что этот ее пустячок не ввергнет меня в такую же пучину опасности?…»